КРОПИВНИЦЬКИЙ

Український аристократ з «куреня». Про будівничого мостів з Новомиргорода Степана Кожум’яку

0

Господи, невже дідові Степанові вже 110 років? А наче ще вчора у своєму «курені» біля старого млина (так називав невеличку, ще батьківську хатину під солом’яною стріхою, що вирізнялася своєю архаїчністю серед інших будівель навколо колишнього базарного майдану містечка Новомиргород) розповідав легенди про Лебединський монастир, про місцеве таємниче озеро Лонго, читав Франкового «Мойсея»…

Степан Демидович Кожу м’яка, який помер, маючи за плечима 93 роки, — мабуть, один із най­яскравіших і наймолодших духом моїх земляків. Ідеться не тільки і не стільки про природну старечу мудрість, скільки про небайду жість, відчуття відповідальнос ті за все, що відбувається, внутріш ню шляхетність і власну причетність до долі свого народу, його проблем і вибору його майбутнього.

І хоча немає вже в Новомиргороді «куреня» діда Степана, де бували свого часу відомі дисиден­ти, правозахисники (наприкінці 80-х відвідував діда й В’ячес лав Чорновіл), ця людина залишиться для багатьох живою легендою, прикладом вибору справжніх цінностей, уміння достойно жити незалежно від матеріальних обставин.

«О, нарешті ми спіймали цього захисника козацької волі…»

Ця фраза, очевидно, була б доречна, якби йшлося про набагато давніші часи. Але саме нею, як писав у своїх спогадах Степан Кожум’яка, його зустріли слідчі в Черкаському НКВС у 1937 році. І хоча на той час він був уже стріляним горобцем (уперше його, тоді без п’яти хвилин випускника філологічного факультету Одеського університету, заарештували ще в 1928-му за «гостру критику існуючих порядків» і відправили на заслання в Йошкар-Олу), ні за яку козацьку волю в 1937-му він не боровся.

Тоді, у 1928-му, ДПУ проявило «милосердя» — дозволило йому здати державні іспити й отримати диплом. Але Степан Де мидович, уже маючи досвід учителювання в Новомиргороді, після закінчення педагогічних кур сів у Єлисаветграді (так звався тоді Кіровоград), чітко знав: ви-к ладати дітям українську мову і літературу так, як він це розумів і відчував, — це постійно наражатися на звинувачення в українському буржуазному націоналізмі. До того ж на засланні трапилася нагода опанувати іншу професію. До Йошкар-Оли прибула експедиція Ленінградського відділу «Енергобуду», якою керував старий інженер, мабуть, іще царського призову, Ілля Мигачов. Для роботи в експедиції потрібні були люди з вищою освітою. Досвідчений фахівець Мигачов, очевидно, зрозумів, що не матиме проблем з українцем Степаном Кожум’якіним (так на свій лад переписали його прізвише революційно грамотні чекісти), і дав розписку, що після закінчення робіт припровадить його в місцеве відділення ДПУ.

За час роботи в експедиції Степан добре вивчив геодезичні інструменти, здобув багато нових знань. Тож повернувшись із заслання та оселившись у Черкасах (повертатися в рідне містечко було заборонено), пішов працювати вже не в педагогіку, а в лісгосп. Пізніше став начальником тарифно-нормувального бюро будівництва стратегічної дороги Черкаси—Умань—Гайсин—Брацлав. За кілька років спокійного життя встиг заочно закінчити факультет будівництва автошляхів Харківського автомобільно-шляхового інституту.

Якось наприкінці осені 1937 року пізно ввечері повертався з роботи і ще здалеку побачив, що всі вікна в квартирі яскраво освітлені, а біля воріт — автомобіль із приглушеними фарами. «Зіпер ся на тополю, листя на якій іще не опало, — писатиме згодом у спогадах Степан Деми­дович. — Було місячно. Майнула думка скочити на залізничну станцію, дістатися до старшої сестри в Новомиргород, а звідти — по глухих селах… Потім подумав: у чому ж моя вина, чого мені боятися? Згадалися слова Тараса: «Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою…» Відчинив хвіртку і зайшов до хати».

Та в НКВС, крім загальної фрази про «захисника козацької волі», мали й конкретніші звинувачення: участь у націоналістичній контрреволюційній організації, націоналістична агітація. Зайве, мабуть, говорити, що такі звинувачення пачками вигадували в НКВС, аби якось умотивувати величезну кількість арештів. Але ці вигадки треба було вибити з в’язнів у вигляді підписаних свідчень.

Степан Демидович писав вищому начальству і про безпідставність його затримання, і про незаконність згаданих методів дізнання — нічого не допомогло. Вирок «трійки»: десять років таборів. Тяжкий етап — і табір поблизу Самари. Нестерпні табірні будні, величезні норми виробітку, голод, холод. З початком війни умови ще більше погіршилися. Люди вмирали як мухи. Степан Кожум’яка вижив завдяки своїм знанням: у тих краях зводили два таємні об’єкти — величезну радіостанцію, яка мала замінити московську на випадок евакуації Москви, та грандіозне підземне сховище, куди в тому ж випадку мав переселитися уряд.

Після війни ситуація мало змінилася — в СРСР лютував голод, що вже казати про табори… У 1947-му, відбувши свою «десятку», повернувся до дружини, яка жила в страшних злиднях. Степан Демидович улаштувався на роботу за спеціальністю — начальником шляхової дистанції. Та недовго тривало його спокійне життя — у 1949-му знову арешт і заслання, цього разу в Крас ноярський край. Звинувачен ня ті ж самі — націоналістичні переконання. У своїх спогадах Степан Демидович описує, яких поневірянь довелося зазнати. Додо му повернувся тільки після смерті Сталіна, маючи за плечима вже 56 років, з яких двадцять провів у тюрмах, таборах, засланнях…

Мости діда Степана

У такому віці багато людей уже лаштуються на пенсію, мріють про спокій. Тим більше після таких митарств, які випали на долю Степана Кожум’яки. Інший не те що втомився б — розчарувався б, зневірився, а то й зненавидів би увесь світ. Та тим і особливий був дід Степан, що в найжахливіших ситуаціях не втрачав віри в себе і в інших людей. Можливо, це й урятувало його, дозволило вижити, стало запорукою неабиякого довголіття...

Отже, повернувшись у рідний Новомиргород, Степан Деми дович пішов працювати техніком райавтошляхвідділу, пізніше, маючи відповідну освіту і неабиякий досвід (на засланні доводилося будувати і шляхи, і мости, якийсь час був навіть куратором гідротехнічних споруд та автошляхів Красноярського краю), став спершу інженером, а потім головним інженером Ново­миргородської шляхо-експлуатаційної дільниці №722.

Між містом Новомиргородом і колишнім Златополем, що став частиною райцентру, через річку Велика Вись не було мосту, треба було робити гак через сусіднє село, по бездоріжжю. Місцевому керівництву не хотілося братися за таку клопітну справу. Степанові Кожум’яці з допомогою роз рахунків, професійних аргументів та завдяки підтримці в республіканській пресі вдалося переконати провідного інженера тодішнього міністерства в необхідності спорудження мосту, і тільки тоді справа зрушила з місця.

Як завжди, бракувало матеріалів і механізмів, кваліфікованих робітників. Останню проблему Степан Демидович вирішив по-своєму: зібрав молодих місцевих хлопців, котрі вступали до вищих навчальних закладів, але з якоїсь причини не вступили. Вони охоче сприймали знання, ретельно дотримувалися технологій. А робота була не з легких, бо навіть бетономішалки ніде було дістати — сотні кубометрів бетону готували, підносили й ущільнювали вручну. На будівництві було запроваджено суворе правило: не матюкатися. Хто його порушував, за кожне лайливе слово мав сплатити у спільну касу карбованець — за ці гроші наприкінці місяця купували книжки і вручали лихословам.

Міст здали в експлуатацію в 1962 році, він дався Степанові Кожум’яці найважче. Бо наступний міст — від центру Новомиргорода в бік залізничного вокзалу — був плановий і став до ладу вже через рік. Сьогодні навіть ста рожилам Новомиргорода важко уявити містечко без цих мостів.

Далі був міст у селі Панчевому. І хоча він теж був плановим, що на той час грало неабияку роль, його на ходу довелося розширяти, бо проектувальники не врахували, що по ньому їздитиме потужна сільгосптехніка. Бу дував дід Степан мости в сусідніх селах — Мартиноші, Канежі, околишніх райцентрах — Малій Висці, Голованівську, Гайвороні.

Саме в цей час разом із колегами підготував рукопис «Авто шляхового словника», де українською мовою пояснювалися технічні терміни, які стосувалися будівництва, експлуатації, ремонтів шляхів, механізмів та матеріалів. Словник видали аж у 1995 році у Львові.

На початку 70-х з’явилася дум ка йти на відпочинок — адже було йому вже за сімдесят. Але голова колгоспу села Коробчине попросив збудувати міст через Велику Вись, бо, щоб проїхати в сусіднє село Рубаний Міст, доводилося об’їздити понад тридцять кілометрів.

Міст неплановий, немаршрутний, у річці в тих місцях великий водозбір, тож будувати потрібно було високу й довгу споруду. А де брати матеріали? Будівництво мало коштувати більш як півтори сотні тисяч радянських карбованців — величезна сума як на той час! Та колгосп ні збори вирішили: будувати! Попоїздив та пооббивав тоді порогів дід Степан!

Вже пізніше його сусід Мико ла Кравченко згадував розповідь діда Степана про те: «Треба було якогось матеріалу, якого ніде не можна було дістати. Беру свою папку і їду в Київ до міністра. Заходжу. Сидить «сорока» (секретарка) і не пускає, мовляв, велика черга. Ну що мав робити? А в мене картуз у цементі, чоботи парусинові і плащ витертий. «Ускакую» прямо до міністра без усякої черги. Він до мене:

— Що ви хочете, дідусю?

А я питаю:

— У вас є діти?

— Є.

— Вони морозиво люблять?

— Люблять.

— Так от, морозиво роблять із цукру, а цукор з буряків, а буряки вирощують на полі, і щоб обробити їх, жінки-колгоспниці бредуть через болото… Треба в селі Коробчиному Новомиргородського району збудувати міст. А для цього необхідно те і те.

Міністр сідає — раз-раз — написав щось. Приїхав на склад — документ результативний».

Завдяки тому, що його знали й поважали і в Держплані, і в міністерстві, і в управлінні місто­будування, справу таки вдалося завершити — потужний залізобетон ний міст завдовжки 90 метрів і досі стоїть у Коробчиному. Ще жодна повінь його не дістала.

Завершив дід Степан будівництво того моста, коли виповнилося йому вже 75 років.

Шевченкіана діда Степана

Книжки завжди багато важили для Степана Демидовича. Якось у таборах виникла потреба сформувати книгозбірню, то в’язень Кожумякін, за дорученням начальства, три дні складав по пам’яті список книжок, які варто було б мати. Вже в глибокій старості, перенісши операцію на очах і не маючи можливості читати більше п’яти-восьми хвилин на день, він тяжко переживав через це. Вважав, що нормальна людина повинна прочитувати не менше 50 сторінок на день.

Багато хто й досі згадує, з яким завзяттям Степан Демидо вич боровся з русифікацією Ук раїни — писав листи у Спілку письменників, у Верховну Раду УРСР. Обстоював те, що зарубіж на класика, як і журнал «Кур’єр ЮНЕСКО», мають видаватися українською мовою. Дуже переймався тим, щоб авторка поетичного роману «Маруся Чурай» Ліна Костенко і композитор Леся Дичко дійшли згоди щодо створення опери «Маруся Чурай». Звісно, Тарас Шевченко був для нього кумиром.

Ще в 1924 році в сусідньому з Новомиргородом містечку Шпола з ініціативи місцевої національно свідомої громади, очолюваної тодішнім головою кредитного товариства Іваном Шуру бал ком, було встановлено пам’ят ник Т.Шевченкові роботи скульптора Каленика Терещенка. У 1964-му пам’ятник видався владі «несучасним і непотрібним», його зняли й покинули в сараї міської ради. Якось про це довідався Степан Кожум’яка, який бував у Шполі (там жили його родичі). На той час він уже був головним інженером Новомиргородської шляхо-експлуатаційної дільниці. Звернувся до своїх робіт ників, до керівництва районної і міської рад із пропозицією перевезти пам’ятник і встановити у Новомиргороді. Його підтримали, і з допомогою місцевої влади скульптуру доправили в райцентр. Хотіли встановити в парку в центрі міста, де на той час зберігся пагорб, на якому свого часу височіла скульптурна фігура царя Олександра ІІ. Робітни­ки шляхово-експлатаційної дільниці погоджувалися всі роботи зі встановлення монумента та впо рядкування майданчика навколо нього виконати безплатно. Та на заваді став райком партії, категорично заборонивши встановлювати пам’ятник. Робітники на чолі зі Степаном Демидовичем викликали комісію з обласного управління культури, зверталися й у Міністерство культури та ін ші інституції — нічого не допомогло. Через деякий час Міністерство культури надіслало розпорядження забрати пам’ятник до Канева, де він нібито мав бути встановлений в одному із сіл. Скульптуру забрали, яка її доля — невідомо.

Але дід Степан встановив-таки за свого життя пам’ятник Шевченкові. У селі Лип’янці Черкаської області. Будучи там у службових справах (зводили міст у селі Панчевому), дізнався, що знаменитий земляк, уродженець Лип’янки скульптор Іван Гончар передав рідному селу погруддя Шевченка власної роботи, яке стоїть у колгоспній коморі, а місцеве начальство не може знайти можливості його встановити.

У першу ж суботу робітники Новомиргородської ШЕД прибули в Лип’янку і встановили погруддя. У його відкритті брав участь і Микола Суржок, тоді молодий учитель з Новомиргорода. Нині районна організація ВУТ «Просвіта» на чолі з Миколою Андрійовичем збирає кошти, аби в Новомиргороді таки з’явився пам’ятник Шевченку. Поет має постати тут в образі юного хлопчика, яким Тарас і побачив Новомиргород.

* * *

Завдяки тим, хто пам’ятає діда Степана, зокрема зусиллями його внука науковця Юрія Коліс­ника, у Новомиргороді відкрито кімнату-музей Степана Демидо вича та видано книжку «Планида Степана Кожум’яки».

Новини партнерів

Loading...

Новини Trembita.info

Останні новини

17:05

В Кропивницком пересчитают бездомных животных

16:15

В Кропивницком мужчина угнал у соседа авто и помял чужой забор

14:31

В Кропивницком пылал девятиэтажный дом

12:27

Как проходит ремонт моста в Александрии

11:24

На Кировоградщине чиновник требовал от атошников мзду за землю

Архів

kirovograd.comments.ua

block2

kirovograd.comments.ua
Загрузка...

Партнеры портала

Price.ua - сервис сравнения цен в Украине

   © «Комментарии:», 2014

Система Orphus