КРОПИВНИЦЬКИЙ

Думки під вартою

0

Блакитна мрія будь-якої тоталітарної держави — мати таких громадян, у головах яких не народиться жодної крамольної, точніше, критичної думки. Звичайно, ще краще, аби думок не було взагалі, адже з них усе починається — і слово, і дія. Та досягти такого не вдавалося жодній деспотії, хоч би до яких жорстоких методів придушення і залякування вона вдавалася. Взагалі, навіть від констатації факту такого прагнення вже віє фантасмагорією — з погляду реалій сьогодення. А ще кілька десятиліть тому наше суспільство жило в реальності, коли думка вважалася злочином.

Життєві історії цих двох людей, моїх земляків, геть не схожі. Але обидва вони стали жертвою прагнення тоталітарної держави якомога всеохопніше контролювати своїх громадян, обмежити простір їхньої внутрішньої свободи.

Олександр Горошко. Чоловік, який роздавав листівки

У побутовому приміщенні заводу «Червона зірка», одного з найбільших підприємств міста Кіровограда, високий чоловік у сірій шапці роздавав листівки. Робітники допровадили його до парткому, а вже звідти викликали представників держбезпеки. Для «контори» це не було несподіванкою. КДБ вже мала 19 таких листівок — принесли громадяни, яким невідомий вручив їх біля центрального універмагу, біля кінотеатру «Мир», у студентських гуртожитках на проспекті Комуністичному. На вузенькій смужці паперу було чітко написано: «Товарищи! Нужно немедленно вешать садиста Брежнева и его банду!» Внизу підпис: «А.Горошко». Підпис, до речі, справжній. Більшість несли ці листівки відразу ж до КДБ, дехто — спочатку до райкому партії.

Що ж писав скромний інженер Кіровоградського телецентру Олександр Дмитрович Горошко у своїх зверненнях до громадськості?

«Беріївські лицарі замкових щілин уже не можуть задовольнитися звичайними методами контролю над чесними людьми. Вони, використовуючи новітні досягнення науки і техніки (виявлені властивості тактильного каналу людини, що дають змогу якоюсь мірою замінити зір і слух; ферменттрони, з допомогою яких можна передавати на певну відстань сигнали нервових каналів; амплітудно-модульовані шуми, з допомогою яких можна передавати інформацію тощо), найнахабнішим чином рвуться до підслуховування людських думок. Заради цієї злочинної мети вони заснували службу семи беріївських садистів, які з допомогою радіозасобів, на відстані, безперервно дражнять людину окриками, погрозами, образами, примушуючи її постійно вести з ними діалог. Звичайно, безперервна заборона природного мислення спричиняє вибух обурення людини. Але ж скільки людина може безперервно, вдень і вночі, сваритися з негідниками? У звичайних умовах на допомогу приходить суспільство — можна викликати міліцію чи звернутися до суду. Врешті, якщо іншої можливості немає, можна захиститися, поціливши негідника цеглиною.

А в даному випадку, коли їх, крім тебе, ніхто не чує, коли ти на очах у людей мирно працюєш, навчаєшся, щохвилинно неймовірними зусиллями відвойовуючи право на мислення? В таких умовах, через цілковиту відсутність відпочинку, природно, отримавши ряд тяжких захворювань, людина існує вже рівно чотири роки.

Озвірілі беріївські пацюки вже 1460 діб топчуть не лише людину, вони топчуть Конституцію СРСР та соціалістичну законність, обпльовують марксизм-ленінізм і рано чи пізно постануть перед судом громадськості».

Ця листівка датована липнем 1968 року.

Володимир Панасюк. Лист військовому міністру

Він був, як на перший погляд, типовою радянською людиною. Народився Володимир Панасюк 1930 року в селі Богданівці Ульянівського району Кіровоградської області, звідки родом і його батьки — Степан Дмитрович та Степанида Сильвестрівна. Родина певний час жила у П’ятигорську, за місцем служби глави сім’ї, старшого лейтенанта. У травні 1941 батька направили в Кишинів на навчання, мати поїхала з ним. Діти, Володя та його молодший братик Олег, залишились у бабусі в селі. Коли стало відомо про початок війни, повернулися до Богданівки, батько терміново відбув у свою частину. Родина евакуюватися не встигла. До визволення — березня 1944 року — прожили в окупації. Влітку отримали повідомлення: Степан Дмитрович Панасюк загинув іще в 1942-му.

Володя став комсомольцем у п’ятнадцять років. У 1946—1947-му очолював комсомольську організацію Богданівської семирічки. Потім навчався у Балтській республіканській школі конярства. Після закінчення направили в Чернівецьку область. Трохи попрацював зоотехніком у Путильському райсільгоспуправлінні, устиг стати секретарем тамтешньої комсомольської організації.

Але (чи то фах обрав не до душі, чи то просто хотів учитися далі) вступив до Чернівецького культпросвітнього технікуму. І тут постала проблема: хлопця мали призвати в армію. Бажання служити він не мав, та й здоров’я підводило: в дитинстві Володя впав із даху і три дні пролежав непритомний, відтоді страждав на головний біль, постійно падав зір.

Наприкінці першого курсу Володя Панасюк написав листа військовому міністру СРСР (так він називав ту посаду) із проханням не призивати його в армію бодай до закінчення навчання. Також повідомив, що має поганий зір і навряд чи принесе користь армії. Якщо ж його таки призвуть, просив направити в якусь гарячу точку (для чого цей останній пасаж — і сам не знав). Витівка з листом, хоч як дивно, зійшла йому з рук: у Радянському Союзі лист у вищі інстанції сам по собі міг бути розцінений як наклеп на радянську дійсність, а отже, як злочин. В армію Панасюка таки призвали без усіляких послаблень: медкомісія визнала
«…годным к нестроевой службе».

Горошко. Експеримент

А почалося все, на думку Олександра Дмитровича, влітку 1964-го, коли він перебував у Ворзельському будинку відпочинку. Там йому, за його словами, нібито під виглядом ліків ввели біологічний приймач-передавач, після чого Олександр почав чути голоси людей, які безперервно з ним розмовляли, причому не надто ввічливо. «Вони» начебто працювали позмінно, по двоє-троє на зміні, змушуючи піддослідного майже цілодобово вести з ними діалог. У якийсь період почали передавати й зображення, здебільшого різнокольорові геометричні фігури.

Найнезбагненнішим було те, що невидимі співрозмовники знали деякі речі наперед. Наприклад, що скаже за кілька хвилин диктор телебачення або яку фотографію буде вміщено на першій сторінці завтраш­ньої газети і навіть який викладач прийматиме черговий іспит (Горошко на той час заочно навчався в Одеському інституті зв’язку).

Олександр Дмитрович писав довжелезні скарги на ім’я голови Президії Верховної Ради СРСР Підгорного, голови КДБ СРСР Семичастного. Вимагав: «Припиніть експеримент, інакше залишаю за собою право на публічне розкриття його суті й ініціаторів». Усі ці папери поверталися в Кіровоградське КДБ, а там на них ставили коротку резолюцію про психічну хворобу Горошка.

Маючи солідний інтелектуальний потенціал (дві вищі освіти, глибока обізнаність у радіоелектроніці, чимало раціоналізаторських пропозицій), Олександр Дмитрович намагався самотужки розібратися в цьо­му дивному явищі. Він цікавився відповідною літературою (в його архівній справі — цілий зошит тільки назв наукових праць з питань біоніки та моделювання психічних функцій людини, електромагнітного психічного зв’язку), писав до відділу біокібернетики відповідного інституту Академії наук України, намагався розкрити механізм дивного зв’язку. Очевидно, із цією метою записав і роздуми під загальною назвою «Думки під вартою», де наводить деталі незвичайного телепатичного зв’язку і викладає свої міркування про нелюдськість експерименту та загрозу біонічного насилля.

Колеги Олександра Горошка пригадують, що вперше почули про дивний експеримент над ним приблизно в 1965 році. У 1967-му він зібрав кількох своїх колег і розповів про моральні страждання, які йому доводиться витримувати. Зрозуміло, усе це не могло не викликати занепокоєння начальства. Олександра Дмитровича цінували як спеціаліста, він користувався повагою в колективі, охоче вів громадську роботу. Тодішнє керівництво телецентру пробувало вплинути на Горошка через довірливу розмову, викликали його дружину, аби й та зі свого боку переконала чоловіка припинити розповсюджувати незрозумілі крамольні листівки. Але Олександра Дмитровича ніщо не зупиняло. Зрозуміло, постійне нервове напруження не могло не датися взнаки: загострилися хронічні хвороби, і в грудні 1968-го Горошка, вже інваліда ІІ групи, звільнили з роботи в телецентрі.

Панасюк. «Вы приехали не на курорт…»

Вже в армії Панасюк написав листа начальникові головного військово-медичного управління. Розповідав про характер стосунків у Радянській армії, які дають підстави вважати, що у Володимира були підстави бути незадоволеним службою:

«…Во время призыва в армию зрение у меня было 0,1. Спустя полтора месяца начали болеть глаза и голова в висках. Врачи нашей части мне приписали капли и очки. Они не помогли. После очков увеличивались резь в глазах и головокружение. Я обратился к начальнику санчасти полковнику Елатинцеву. «Вы приехали не на курорт лечиться, а работать и больше ко мне не обращайтесь», — последовал ответ. Все же в июле меня направили в гарнизонную клинику. Врач установила, что зрение у меня 0,07 и катаральный коньюктивит. Но ничего больше и слушать не захотела. …Я чувствую, что скоро мне придется обращаться в санчасть без глаз. А сейчас обращаться туда нет смысла. Надеюсь, что вам очки не вставят».

Горошко. «Говорити не можна. Але думати?..»

Важко уявити, що експеримент, про який пише Олександр Горошко, здійснювався насправді. Матеріалів його архівної справи замало, аби підтвердити такий факт. Можна лише констатувати, що ні на роботі, ні вдома не помічали якихось відхилень у поведінці Олександра. Вже після порушення кримінальної справи було проведено судово-психіатричну експертизу, яка визначила: свідомість присутня, легко орієнтується на місцевості, у просторі і часі, контактний. Більше того, після примусового лікування Олександр Дмитрович тривалий час викладав, був майстром у Кіровоградському технічному училищі №1, мав заохочення та нагороди, працював і на пенсії. Помер у 1999-му від хвороби, не пов’язаної з нер­вовою системою.

Звідки в нього таке глибоке розуміння радянської репресивної машини? Звідки наприкінці 60-х людина так добре орієнтувалася в подіях 1937-го
(про що неодноразово йдеться в листівках)? Адже тоді завіса таємничості над злочинами сталінського режиму для широкого загалу тільки ледь-ледь піднялася і досить швидко опустилася знову. Про це, і не тільки, розповіла дружина Горошка — Олександра Сергіївна, яка й нині живе в Кіровограді.

…Олександр Дмитрович — родом із села Коробчиного Новомиргородського району. Першу вищу (педагогічну) освіту здобув у Сухумі, звідки під час війни повернувся в рідні краї. Але за спеціальністю не працював — його приваблювала нова на той час радіосправа. У містечку Златопіль (нині частина Новомиргорода) у приміщенні старої пошти було організовано щось на зразок місцевого центру радіофікації, де й почав працювати Олександр Горошко. Тоді ж, радіофікуючи село Іванівку, познайомився з майбутньою дружиною. Молоде подружжя якийсь час жило у Златополі, а десь у 1947—1948-му Олександра Дмитровича як перспективного спеціаліста запросили на роботу в Кіровоград.

Яким чином ним зацікавилося КДБ — невідомо. Але його кваліфікація виявилася потрібною, і понад десять років Олександр Горошко пропрацював у цій установі. Там він пережив смерть Сталіна, розвінчання культу особи (очевидно, саме звідси знання про минулі репресії). Олександра Сергіївна пригадує, що часом чоловік приходив з роботи дуже схвильований, ділився з нею прикрими враженнями («Там людина може просто зникнути — був чоловік і нема»), висловлював сумнів стосовно доцільності методів вирішення державних проблем.

Олександра Сергіївна, як могла, заспокоювала чоловіка. В якийсь момент він перестав ділитися з нею своїми сумнівами — а розповісти про них комусь чужому тоді було неможливо. Очевидно, саме звідси й нервове напруження, що накопичувалося роками: «Я знав, що про це говорити не можна, але думати…»

Панасюк. Щоденник солдата

Прослужив Володимир Панасюк в армії менше року — в лютому 1952-го солдата взводу забезпечення Другого Московського артпідготовчого училища заарештували. Під час стройового огляду старший офіцер помітив у нього в кишені нотатник. Наказав викласти все з кишень на стіл. Узяв нотатник і почав читати вголос. Панасюк запротестував, бо то був його особистий щоденник. Саме він і виявився «антирадянським».

Зрештою в цьому зізнався й сам Володимир. Щоправда, після багатьох допитів, що тривали по шість-сім годин (усе це зафіксовано в протоколах): «Антисоветчиком себя не считаю, хотя записи вел несоветского характера, потому что тяготился службой».

Дивує, з якою скрупульозністю чекісти розслідували цю справу: познаходили не лише Володимирових друзів по службі, а й однокурсників, знайомих дівчат, родичів. Усіх допитали, перевірили всі знайдені листи від Володимира. Ніби йшлося про страшний злочин дер­жавної ваги. У селі Богданівці в Івана Чуприни, чоловіка Володимирової двоюрідної сестри, вилучили листа від молодого солдата, де він, очевидно, писав про свої намагання вирватися з армії. У протоколі цитується, мабуть, «найстрашніша» фраза з листа: «…попробую предпринять еще одну попытку, если она не разобъется о стену русского деспотизма…».

Горошко. Вирок

Суд призначили на 17 березня 1969-го. Горошко перебував у лікарні, і на судове засідання його не доставляли. Дружина теж не прийшла. Висновок лікарів про те, що Олександр Дмитрович страждає на параноїдальний синдром, став достатньою підставою для винесення вироку про примусове лікування в психіатричній лікарні загального типу. Мабуть, це судове засідання можна назвати найзакритішим — на ньому не був присутній навіть обвинувачуваний.

Навіть якщо агресія проти нього й була уявною, Олександр Горошко так чи так намагався з нею боротися. Характерно, що кожен із записів закінчується висловленням твердої впевненості автора в тому, що організаторів нелюдського експерименту буде розвінчано, що їх чекає крах. Ввнутрішня боротьба Олександра Горошка з тоталітарною системою тривала багато років, до самої смерті.

Панасюк. Цитати

Про що ж писав Володимир Панасюк у своїх нотатниках, що це так налякало органи? На жаль, самих нотатників у справі немає — чи вони десь загубилися під час передачі справ з архівів КДБ, чи Кіровоградський обласний архів і досі вважає їх секретними документами. Але у справі є чимало цитат, з яких можна судити про характер записів. Почав їх вести молодий солдат ще дорогою на службу: «Когда ехали в Москву, к поезду подходило много нищих — старух, детей и мужчин преклонного вораста. Все они просят хлеба. Это есть комедия милитаризма, это — бюрократизм местных властей. И все это потому, что у нас огромная армия… На солдат смотрят, как на пушечное мясо».

Є й цитати з класиків — Гюго, Драйзера. Про свободу взагалі і про свободу народу. Про командирів: «Если бы некоторые из них знали, как их не любят, то они не рисковали бы попасть на фронт», «Сержанты больше воображают, чем соображают».

Чого тільки не намагалися знайти в тих записах доблесні чекісти — і намір тероризму, і бажання втекти за кордон, і плани написати в майбутньому антирадянську книжку, видати її і тим самим спаплюжити життя в Радянському Союзі. Через три місяці обговорення цих фантазій (навряд чи можна інакше назвати слідство в цій справі) військовий трибунал Московського гарнізону засудив Володимира Панасюка до десяти років виправно-трудових таборів з пораженням у правах на п’ять років. У касаційній скарзі Панасюк намагається довести тодішньому правосуддю, що записи — це його думки, думки ж, хоч і хибні, не можна розцінювати як антирадянські дії. Марно. Касаційну скаргу відхилилио.

З Печорлагу, де він відбував покарання, Панасюка звільнила смерть Сталіна. У березні 1954-го
Верховний суд СРСР скасував вирок і «занадто грамотного» солдата звільнили з-під варти.

P.S.

Чи стануть ці (та багато інших) історії для нас уроком, покликаним не допустити, щоб колись іще влада спробувала взяти під варту людські думки?

Новини партнерів

Loading...

Новини Trembita.info

Останні новини

17:05

В Кропивницком пересчитают бездомных животных

16:15

В Кропивницком мужчина угнал у соседа авто и помял чужой забор

14:31

В Кропивницком пылал девятиэтажный дом

12:27

Как проходит ремонт моста в Александрии

11:24

На Кировоградщине чиновник требовал от атошников мзду за землю

Архів

kirovograd.comments.ua

block2

kirovograd.comments.ua
Загрузка...

Партнеры портала

Price.ua - сервис сравнения цен в Украине

   © «Комментарии:», 2014

Система Orphus